УКРАЇНО, ЧОМУ МАРШ НА МІСЦІ, ХОЧ Є КУДИ ЙТИ? (ДО 25-ої РІЧНИЦІ НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ)

БО Є КУДИ ЙТИ!

Якби ви вчились так, як треба,

То й мудрість би була своя.

А то волаєте до неба,

Що демократії не ма.

А демократія надійна

Не потребує тих волань,

А вимагає процедури,

Для рішення усіх питань.

І процедура та відома:

Ти обирай та відкликай!

Бо тільки так настане в тебе

Життя - неначе справжній рай!

Вже в часи другого президентства Кучми Л. Д. виразно проступили наслідки невирішеності в Україні протиріччя між капіталістичною економікою і успадкованою від СРСР і майже не зміненою і по цей день системою бюрократичного державного правління іменні Сталіна. Про можливість виникнення цього протиріччя та погані наслідки від його невирішеності ще в далекому 1989 році було написано: «По сути, продолжающееся господство бюрократии, урезающей до предела демократию, обрекает общество на мучительное загнивание, когда из всех возможных общественных процессов жизнеспособным остаётся лишь один: топтание на месте.» - http://sociologiyar.blogspot.com/2017/01/blog-post.html, с. 24. На жаль, це тупцювання на місці продовжується і по цей день, не зважаючи на те, що ще тоді було визначено заходи, втілення яких в життя змінило б тупцювання на місці жвавим маршем: «Но социализм – это отдалённое будущее, а осуществление обозначенных программных положений, т. е. народно-демократическая революция – задача сегодняшнего дня.» - там же, с. 28. Але в Україні революцією називають будь-яке суспільне збурення, а не те, що загальновизнано: швидкі радикальні зміни системи суспільних відносин. Ця плутанина з назвами, народжена ангажованими буржуазією пропагандистами і є однією з причин того, що народно-демократичної революції в Україні не видно навіть на обрії, незважаючи на те, що програмні засади суспільних зміни, які є змістом тої революції, давно вже були суттєво конкретизовані і навіть втілені в положення оприлюдненого законопроекту «Конституція України»:  http://sociologiyau.blogspot.com/2017/01/blog-post.html.

Другою причиною відсутності навіть початку просування до здійснення народно-демократичної революції є незрілість політичних сил України, що проявляється і в їх неспроможності виробляти навіть виборчі програми, не говорячи вже про програми революційних змін країни. Більш того, вони є настільки незрілими, що навіть нездатні поставити в центр власної діяльності вже наявні програмні напрацювання.

Відносно розвитку політичних партій України після "перебудови" ще 1998 році зазначалося: "Однако, попытка возрождения капитализма и связанная с ней некоторая демократизация общественной жизни позволили еще во время "перестройки" сформироваться гораздо более широкому и разнообразному спектру политических  сил,  развитие  которых  привело  к 

1

тому, что к концу 1998 года в Украине действовало только зарегистрированных Минюстом 52 политические партии. Столь значительное число политических партий отражает и степень растерянности общества перед вставшими проблемами, и продолжавшуюся борьбу между группировками бюрократии, и возможность вновь сформироваться революционной пролетарской партии. Следует отметить, что по мере возрождения капитализма растет классовое расслоение общества, и многие партии делаются излишними или обречены на медленное угасание, а особенно те из них, которые не связывают себя с определенным классом или общественным слоем либо "пытаются усидеть на всех стульях сразу", объявляя себя "партией всего народа": рабочего класса, крестьянства (т. е. мелкой буржуазии), интеллигенции и т. д." - http://sociologiyar.blogspot.com/2017/01/blog-post.html, с. 24. Більш того, оскільки політичні партії України не мають справжніх партійних програм, то вони не мають і бази творення виборчих програм, а відтак, їх поділ на позицію і опозицію існує лише як форма без змісту: опозиція можлива лише до позиції (до певного шляху розвитку країни), а позиція відсутня. Не зважаючи на зазначені обставини, кількість політичних партій в Україні продовжувала зростати разом із зростанням обсягів капіталів, які могли бути витрачені на творення і утримання парій, і сьогодні кількість політичних партій в Україні перевищує 260. Цей неприродній стан політичної системи країни вже бачать можновладці і починають вживати заходів, втілення яких має на меті повернення до природного стану речей. Зокрема, політичні партії з утримання багатими особами переводять на державне фінансування. В певному сенсі цей захід є правильним, оскільки головним суспільним завданням політичної партії є вироблення суспільно необхідного продукту: програми розвитку країни. Але, одним цим заходом всіх питань дієздатності системи політичних партій не вирішити. Також слід здійснити реорганізацію діючих політичних партій через їх перереєстрацію, поставивши умовою перереєстрації наявність у них ідеологічної партійної програми, відмінної від програм інших партій. Для партії з однаковою програмою дозволити злиття в одну, в якій припустимо існування фракцій. Нові партії реєструвати лише за умови наявності партійної програми, яка ідеологічно відмінна від вже зареєстрованих партій. В підсумку виконання зазначених заходів система політичних партій України максимально наблизиться до ефективно працюючої в сьогоднішніх умовах.

От з такими «здобутками» Україна підійшла до чергових 2004 року президентських виборів: з одного боку, вже достатньо виразно відчувається народом об'єктивна необхідність здійснити народно-демократичну революцію, аби відбувся перехід суспільства із стану стагнації в стан його сталого позитивного розвитку; а з іншого боку, стала не менш очевидною відсутність в Україні політичної сили, здатної бути двигуном здійснення  зазначеної революції. Навіть політичне ядро тої сили – відповідна політична партія – ще не існувала тоді і не існує сьогодні. Безславне завершення протестної кампанії "Україна  без  Кучми"  яскраво  продемонструвало

2

обидва ці боки.

Але був ще один наслідок тої безславної кампанії: народ чітко усвідомив необхідність суспільних змін для покращання власного життя. Здавалося, що президентські вибори дають можливість започаткувати такі зміни, які за розмахом, глибиною і наслідками не поступилися б реформам Ф. Д. Рузвельта або ісландським, які відбулися в 2008 році і пізніше. Тому масова свідомість того часу пов'язує сподівання на покращення життя цих мас з якимись необхідними, але ще невизначеними навіть політиками змінами стану суспільства, провідником яких безпідставно вважає кандидата в президенти Ющенка. За цих обставин вистачає навіть декількох фактів фальсифікацій голосування, які зменшують кількість голосів отриманих Ющенком, аби відбулося суспільне збурення, яке увійшло в історію під назвою "Помаранчева революція".

На жаль, Ющенко і К^о не мали щонайменшої уяви про об’єктивно необхідні Україні революційні зміни, про що однозначно засвідчив зміст того, що вони видавали за виборчу програму кандидата в президенти Ющенка. Відтак, його популярність, яка трималася на сподіваннях людей на зміни їх життя на краще, почала танути, разом з усвідомленням народом того факту, що Ющенко не робитиме ніяких суспільних змін.

Але, на тлі падіння популярності Ющенка не відбувається пошуку об’єктивно необхідних країні змін, перетворення знайденого в програму розвитку країни і гуртування суспільства навколо виконання тої програми. Точніше було б сказати, що метушня навколо питання покращання стану країни відбувалася, але і вона була лише в середовищі бюрократів-сталіністів. Тож не дивним є і те, як відбувався пошук перешкод позитивному розвиткові суспільства. Сценарій пошуку, оскільки маємо для того всі підстави, можна означити наступними словами: "Що воно воняє? Боже, та що ж воно воняє? Невже це я?". На цьому питанні пошук завершувався, бо визнання того факту, що бюрократична система державного правління згнила й смердить, означало б для сталіністів необхідність жити по-новому, а як саме по-новому, вони не знали, хоча відчували, що це буде не так, як вони звикли і як їм зручно. Звичайно, що питання зручності життя іншої частини суспільства сталіністів ніколи не цікавило, хоча питання суспільного спокою завжди було в центрі їх поля зору. Тож, єдине, що залишалося можливим робити сталіністам-бюрократам, аби зберігати суспільний спокій, це, не змінюючи систему державного правління, імітувати бурхливу діяльність в галузі суспільних змін, вдаючись до заходів з урядового арсеналу таких змін: до реорганізації існуючих управлінських підрозділів, до творення нових бюрократичних годівниць (об’єктивно не потрібних органів), здійснення заходів підвищення виконавської дисципліни, ... Але заходи урядового арсеналу нездатні швидко і на тривалий час позитивно змінити добробут суспільства, що дозволяє президентові Ющенко, рятуючи себе, міняти уряди до того, як з’являються наслідки їх власної діяльності.

Аби надати всій цій симуляції бурхливої діяльності ознак втілення суспільної мети, ідеологічна машина сталіністів ставить на постамент    суспільної    мети    загадкове    слово

3

реформа. При цьому не оголошується, чому саме реформи, а не якісь інші зміни (модернізацію, реорганізацію, реструктуризацію, масштабне сприяння інноваціям, …) слід здійснити, і яким є зміст тих реформ, тобто що і на що саме буде змінено? Хоча сталіністам до таких суспільних шахрайств не звикати: вони брехали про побудову соціалізму в СРСР, а тут така дрібничка, як реформи ... До цього слід додати закономірність: "Якщо реформи в країні, яка об'єктивно їх потребує для переходу від стагнації до сталого позитивного зростання, не відбуваються, то країна занурюється в морок безвиході, а постамент суспільної мети, на якому стоїть слово реформа, поступово порожніє в суспільній свідомості".

Окремо слід сказати про те, як змінювалися самі бюрократи-сталіністи в часи після "перебудови". Характеризуючи їх розвиток було написано: "только бюрократическая верхушка смогла стать крупными буржуа и сегодня, подобно двуликому Янусу, выступает одновременно в двух лицах. С одной стороны мы видим прежнюю рожу бюрократа, с другой – новую, буржуа. И не с одной из них, ни с тем, ни с другим источником своих доходов эти двуликие Янусы самостоятельно расстаться не желают. Таким образом, верхушка бюрократии, заняв место крупной буржуазии, обычно наиболее заинтересованной и способной направлять общество по капиталистическому пути, не желая расставаться со своим положением бюрократа, стала дополнительным тормозом продвижения общества к капитализму, увеличивающим срок, в течении которого огромное большинство народа обречено на голодание, болезни и вымирание.» -  http://sociologiyar.blogspot.com/2017/01/blog-post.html, с. 26. До цього слід додати, що із зникненням КПРС справа формування депутатського корпусу перетворюється з призначення верхніми ієрархами бюрократії на обрання громадянами, тобто сьогоднішні депутати вже не є бюрократами = призначеними чиновниками. Але одночасне виконання ними депутатської і бізнесової діяльності перетворює їх на олігархів, хоча це залишає для них незмінною характеристику, дану бюрократам-капіталістам, зокрема, вони у власній діяльності продовжують дотримуватися традицій бюрократії СРСР.

Крім того, необхідно зазначити, що поширеною помилкою є вважати олігархом будь-якого крупного бізнесмена, бо для перетворення його на олігарха необхідно, щоб він не полишаючи своєї діяльності в якості капіталіста, почав здійснювати обов'язки можновладця, обійнявши якусь з державних посад. І хоча положення Конституції безпосередньо забороняють одночасне здійснення особою бізнесової діяльності і обов'язків можновладця, та коли сталіністів, які так ніколи правильно і не опанували терміну політична доцільність, дотримувалися законів.

Окремо слід зауважити, що така гримуча суміш – олігарх-бюрократ-сталініст – унікальне явище, притаманне лише пострадянським країнам. Саме це явище є наочним проявом принципової різниці між країнами цього простору і розвинутими країнами світу. Розвинуті країни пройшли через сотні років розвитку від феодалізму до сучасного свого стану, в той час, як пострадянські країни ледь-ледь відійшли від сталінської бюрократичної системи, а перед тим не мали сторіч розвитку за капіталізму, бо в Російській Імперії лише в 1861 році видано царський Указ про відміну кріпацтва, а вже в 1917 році відбувається жовтневий переворот, яким розпочинається соціалістична революція, заміна ще незрілих капіталістичних суспільних відносин  на  соціалістичні.  Це  вказує

4

на безглуздість бездумного пересадження окремих складових сучасного стану розвинутих країн на ґрунт пострадянських країн, хоча до таких запозичень частенько закликають політики і так звані експерти, посилаючись, зокрема, на висновки Венеціанської Комісії, хоча ті висновки стосуються виключно юридичного боку життя суспільства, а реальне суспільне життя має дві головні складові: юридичну і політичну. Тому завжди слід мати на увазі, що будь-яке питання життя суспільства може бути вирішено або виключно юридично, тобто в межах чинного законодавства, або виключно політично, тобто за межами чинного законодавства, або одночасно юридично та політично і ніякого іншого способу вирішення питань життя суспільства не існує. При цьому, тільки юридичний спосіб вирішення питань життя суспільства є таким, який зберігає нерозривність правонаступництва суспільства під час вирішення питань життя суспільства. Після цих нагадувань елементів теорії держави і права, повернемося до новітньої історії України.

Як вже тут зазначалося, напередодні президентських виборів 2010 року постамент суспільної мети спорожнів і жодна з політичних сил України не спромоглася запропонувати народу нову суспільну мету. Але природа суспільних процесів не терпить порожнечі на постаменті суспільної мети. В наслідок цього на цей постамент після того, як Тимошенко не встигла, а Янукович встиг скористатися наслідками діяльності очолюваного нею уряду (невеличким економічним покращанням), шумовиння виносить Януковича, який, як і його конкуренти (Ющенко, Тимошенко, …), не мав справжньої виборчої програми = програми розвитку країни, але стверджував, що він веде за собою команду фахівців, кращих за попередників і здатних проводити реформи, про зміст яких він нічого не повідомляв. Тож, і не дивно було, що вже 28 червня 2011 року у статті «Позбав нас, боже, від їх реформ!» було написано: «Не обов’язково бути високо посадовцем МВФ, аби не давати грошей тому, хто сидить на пороховій бочці. Такою пороховою бочкою для нашої країни тоді був наміри уряду Януковича-Азарова, який вважає себе урядом професіоналів, проводити реформи.

Перша (судова) реформа цього уряду викликала в суспільства здивування, друга (адміністративна) – гомінке обговорення, третя (податкова) – майдан. Що далі?» - http://sociologiyau.blogspot.com/2017/01/blog-post_662.html.

А далі Янукович, наче б то забувши про реформи, ставить на постамент суспільної мети євроінтеграцію України. Але країна вже майже захлинається без об'єктивно необхідних їй, для переходу від стагнації, до сталого позитивного розвитку, реформ: економічні складнощі зростають настільки, що це стає вирішальним чинником поведінки Януковича. Обіцяний путлером швидкий кредит робить неймовірне: 21.11.2013 року за тиждень до підписання вже парафованих документів Янукович заявляє про призупинення перемовин про асоціацію з ЄС і, незважаючи на масові протести громадян України, 29 листопада 2013 року на Вільнюському саміті не підписує вже узгоджений сторонами Договір про асоційоване членство України з  ЄС  і  про  вільну

5

торгівлю з ним. Все це відбувається, коли підсумком діяльності уряду фахівців Януковича-Азарова є загроза дефолту, про яку кажуть експерти і з часом публічно визнають Янукович і Азаров.

Громадяни України, які обурились таким хамським знищенням суспільної мети, вже 21 листопада 2013 року без будь-якого зовнішнього впливу розпочинають на Майдані протест з вимогою "Янукович — підпиши"! Майдани з цією ж вимогою поширюються країною. Намагання політиків з партій, "опозиційних" до режиму Януковича, очолити цей протест спочатку не сприймалися учасниками Майдану, але з часом здоровий глузд узяв гору і Майдани народу і політиків об’єдналися. На жаль, це об’єднання не призвело до вироблення вимог Майдану до можновладців, їх ухвалення Вічем Майдану та формування делегації для перемовин з можновладцями про задоволення вимог Майдану. За цих умов уряд фахівців Януковича-Азарова не знаходить ніякого кращого рішення, ніж вдатися до силового розгону Майдану. Ранком 30.11.2013 відбувається брутальне побиття учасників Майдану міліцією і дуже можливо, що і за участі підрозділів поліцаїв РФ. Реакція народу не примусила себе чекати. В той же день в рази збільшується кількість безпосередніх учасників Майдану і розпочинається силове протистояння Майдану і уряду Януковича-Азарова. Але лише 29.12.2013 Віче Майдану приймає Програмний Маніфест Майдану, в якому позначає вимоги Майдану до можновладців, і планує створити повноважну делегацію для перемовин з ними.

Але будь-що програмового характеру, створене нашими політиками, завжди бажає багато кращого. Програмний Маніфест Майдану не став виключенням з цього правила. Це сталося через незрілість політичних партій України, їх нездатність або небажання дати стихійному протесту мас неусвідомлені ними, але виявлені політиками вимоги, виконання яких покращить життя цих мас. Враховуючи незрілість політичних партій України,  вже 5 січня 2014 року було оприлюднено "ПРОПОЗИЦІЇ ДО ПОКРАЩАННЯ "ПРОГРАМНИЙ МАНІФЕСТ МАЙДАНУ" 29 ГРУДНЯ":  http://sociologiyau.blogspot.com/2017/01/29.html

На жаль, ці пропозиції не були враховані Майданом, а безглузде стояння на Майдані продовжувалося не зважаючи на рішення Віче про формування повноважної делегації для ведення переговорів з можновладцями. Саме це безглузде стояння призвело до самодіяльності найбільш радикальної частини майдану і до вимог цивілізованої Європи – не скальпів, а повернення до цивілізованого шляху вирішення суспільного конфлікту: формування пакету вимог та повноважної делегації для переговорів з можновладцями. І хоча тільки відмова можновладців погодитися на розумні вимоги народу є підставою для більш радикальних дій, але млявість переговорного процесу детонувала радикальні елементи Майдану і можновладців, внаслідок чого пролилася кров. Нарешті аж 21 лютого 2014 року лідери опозиційних фракцій, як представники Майдану, в присутності міністрів закордонних справ Польщі, Німеччини і Франції підписали угоду з Януковичем про порядок виходу  із  політичної  кризи,  яка  вже  була  омита

6

кров'ю громадян України, які належали обом сторонам протистояння  (http://espreso.tv/article/2014/02/21/uhoda_opozyciyi_z_yanukovychem_povnyy_tekst). Не важко переконатися, що підписана угода не містила нічого з того, що було і є об’єктивно необхідним для виходу країни на шлях сталого позитивного розвитку.

Зрозумівши, що виконання підписаної ним з представниками "опозиції" угоди – це для нього прямий шлях у в'язницю на нари, Янукович, долаючи перешкоди громадян України (http://forbes.net.ua/nation/1365717-pereformatirovanie-vlasti-hronologiya-sobytij-22-23-fevralya), таємно тікає з країни. В цей же час з країни таємно біжать всі вищі її керівники і навіть деякі депутати ВРУ. Така синхронність бігу явно вказує на обізнаність бігунів про наступні події в Криму і на Донбасі. Втікши, "професіонали" підлотно переклали тягар відповідальності за ті події, на "сміливців", які їх замінили. Відновлюючи керованість країни, чинні депутати і чиновники призначають на посади тих, хто втік, тимчасово (до виборів або до повернення втікачів) виконуючих їх обов'язки. Цей абсолютно законний акт чинних можновладців України путлерівська пропаганда свідомо називає державним переворотом, незважаючи на те, що чудово знає, що державний переворот приводить до влади незаконним шляхом тих, хто її не мав до перевороту. І це був перший, але, на жаль, не останній "братський" акт держави РФ по відношенню до пост майданної України. На жаль, переважна більшість громадян РФ мовчки схвалили цей "братський" акт.

Зараз має сенс нагадати те, як у 2005 році поводилось "помаранчеве" олігархічне угруповання, а в 2010 році – олігархічне угрупування ПР і КПУ. І те, і інше угруповання, після здобуття більшості важелів влади, виганяли опонентів у боротьбі за володіння владними повноваженнями із займаних державних посад і "віджимали" їх бізнес. Пам'ятаючи це, ПееРівські і КаПеУшні бізнесмени-можновладці = олігархи півдня і сходу України, після відновлення керованості країною, з метою захистити власне майно і посади від можливих посягань нової більшості у ВРУ, затівають в своїх регіонах бузу. Саме бузу, бо їх дії не просто неадекватні їх же вимогам (http://sociologiyau.blogspot.com/2017/01/blog-post_14.html), а безглузді, не зважаючи на їх освячення з'їздом ПР: захоплення ними будівель місцевих рад, МВС і СБУ, грабіж зброї починаються до отримання ними відмови задовольнити вимоги і продовжуються після згоди задовольнити і часткового задоволення їх вимог (рішенням ВРУ повернуто чинність Закону України «Про засади державної мовної політики» - http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/5029-17). Але і наявність самої бузи, і висунуті бузотерами недолугі вимоги дозволяють путлеру і К^опідло скористатися ними для вирішення питання про задоволення власних забаганок, зокрема, встановлювати бажаний їм правопорядку в інших (не в РФ) країнах. путлер і К^о надсилають до України із завданнями очолити бузу офіцерів ГРУ та ФСБ РФ і буза швидко виходить з-під контролю її організаторів і переростає в збройне протистояння, яке путлерівськая пропаганда всіляко намагається видати за громадянську війну в Україні, не забуваючи при цьому вказувати Україні  зовнішньополітичний  курс,   якого   вона

7

чомусь повинна дотримуватися. Саме так олігархічне угрупування, політично уособлене в ПР і КПУ, принесло на власних плечах війну в Україну.

  Породжена, й підтримувана путлерівською пропагандою нахабна брехня про те, що відбувається в Україні, на жаль, все ще помітно поширена серед малоосвіченої публіки і особливо в РФ. Це стало одним зі спонукальних мотивів до написання даної брошури, основу якої склали мої раніше опубліковані статті.

Окремо слід зазначити, що громадянська війна можлива лише тоді, коли вирішуване нею питання безпосередньо стосується всіх громадян країни. Тому громадянська війна в Україні можлива лише між прихильниками встановлення в Україні комунізму і прихильниками збереження капіталізму, оскільки ніяке інше питання сьогодні безпосередньо не стосується навіть більшості громадян і не може розділити їх на групи, які непримиренно протистоять одна другій. Крім того, в Україні немає політичної сили прихильників комунізму і немає навіть ядра цієї сили = відповідної політичної партії, отже, ні з ким воювати прихильникам капіталізму. А так звані "розбірки" між кланами олігархів принципово не можуть перерости в громадянську війну, оскільки безпосередньо стосуються лише незначної кількості громадян. І якби в Україні дійсно палахкотіла громадянська війна, то кордон РФ знову перетворився б в залізну завісу, щоб полум'я тієї війни не перекинулося на РФ і не зробило недоступними для путлера і К^о такі рясні для них дармовими прибутками простори РФ, і не знищило б цю зграю нелюдів.

Насправді, в загальному домі всіх громадян країни, в Україні незаконні збройні формування = бандити воюють проти урядових військ за брудні корисливі інтереси керівництва РФ, зброєю РФ, під керівництвом офіцерів ГРУ і ФСБ РФ, за участю кадирівців і козачків засланих з РФ, а з серпня 2014 року і при безпосередній участі підрозділів армії РФ і найманців, завербованих і підготовлених в РФ та засланих в Україну з РФ. Звичайно, все це не є масовим вторгненням армії РФ в Україну, а саме його наявність є головною юридичною ознакою війни РФ проти України. Але з іншого боку, чим же ще є всі перелічені дії РФ, як не війною РФ проти України шулерськими засобами?

Але путлер і К^о, як справжні шулера, на всіх перехрестях твердять, що вони не воюють проти України. Така їх публічна позиція створює певні складнощі державному керівництву України в питанні введення в країні воєнного стану. Зокрема, його введення потребує вказати причину введення і, отже, буде зазначено воюючу проти України державу. Але таке зазначення дозволяє шулерам (путлеру і К^о), говорити про те, що Україна оголосила війну РФ і не тільки говорити, а і, у відповідності зі сказаним, діяти: відкрито вести військові дії на території України аж до припинення Україною військового опору. Однак, з моменту початку прямої участі армійських підрозділів РФ у боях проти військ України і визнання світовим товариством факту такої участі (http://gordonua.com/publications/otchet-70818.html) всі побоювання керівництва України бути звинуваченим у тому, що, ввівши в країні воєнний стан, воно тим самим оголосило війну РФ, втрачають підстави. Більш того, не вводячи військовий     стан     із     зазначеного      моменту,

8

керівництво держави Україна послаблює свою позицію всередині країни і в міжнародних відносинах. І тільки та обставина, що вибори депутатів ВРУ до моменту початку прямої агресії РФ були розпочаті, хоч якось виправдовує не введення військового стану в країні і тогочасну боротьбу за мир керівництва країни.

Дійсно, якщо б ці вибори дозволили хоча б частково вирішити покладені на них завдання принципової зміни складу депутатів ВРУ (депутати з реальною програмою розвитку країни змінять депутатів без такої програми), то керівництво країни отримало б на відносно тривалу перспективу можливість не тільки використовувати переваги воєнного стану, але і провести необхідні країні реформи, які з тодішнім складом ВРУ здійснити було не можливо.

Але, використання на цих виборах змішаної виборчої системи зробило неможливим (http://sociologiyau.blogspot.com/2017/01/per-aspera-ad-astra.html) досягнення визначеної раніше мети виборів. Крім того, жодна політична партія України не запропонувала виборцям виборчу програму, програму розвитку країни (http://sociologiyau.blogspot.com/2017/01/per-aspera-ad-astra.html, с. 10), тобто не повідомила громадянам змісту реформ та строки їх проведення. Отже, залишалася проблематичною сама можливість України найближчим часом пройти шлях від стану країни, яка воює з внутрішніми і міжнародними (РФ) бандитами, країни з внутрішніми політичними протистояннями і з успадкованою від СРСР системою бюрократичного правління імені Сталіна, яка є коренем всіх внутрішніх бід країни, до стану, в якому Україна надійно захищена, а переважна більшість її  громадян вільні від бюрократичної деспотії, заможні і впевнені у завтрашньому дні. Альтернативою цьому шляху є шлях, в кінці якого Україна перетворитися в національну окраїну РФ = Російської Імперії = в'язниці народів. Яким із цих шляхів піде Україна в дні виборів визначають всі і кожен її громадянин. Визначає він це і своєю участю у війні України з бандитами, і своєю участю в протистояннях політичних сил країни, і своєю позицією на виборах, і наполегливістю вимог до можновладців – негайно зробити чинним:

- закон про референдум, в якому втілено обов'язковість рівності агітації за і проти;
- закон про формування ЦВК шляхом обрання облрадами і радою АР Крим по два її члена (один від партій більшості у ВРУ, а другий від партій меншості) та формування окружних та дільничних комісій самою ЦВК шляхом найму з числа бажаючих позапартійних громадян;

- закон про вибори депутатів, в якому втілена гібридна виборча система;

- закон про відкликання депутата в будь-який час його виборцями;

- закон про обрання кожні п'ять років всіх прокурорів і суддів народом;

- закон про відкликання прокурора або судді в будь-який час його виборцями;

- закони про обрання народом кожні п'ять років керівництва міліції, освіти та охорони здоров'я від райвідділу до генерального прокурора і відповідного міністра;

- закони про відкликання у будь-який час обраних керівників міліції, освіти та охорони здоров'я їх виборцями;

- закон, який визначає для всіх податків наступний порядок: податкова служба країни здійснює ведення реєстру доходів фізичних і юридичних осіб та формує податкові квитанції і надсилає їх платнику податків; податки збираються за місцем створення виробу або надання послуги,  але  збирач  податків може використати зібрані

9

кошти тільки після перерахування певної їх частини податковому органу більш наближеному до центральної податковій службі країни в обсязі Х % від зібраної суми, де Х – число, визначене законом;

...

Потреба надати чинність саме цим законам обумовлена необхідністю привести у відповідність економічні відносини і систему державного правління (http://sociologiyau.blogspot.com/2017/01/blog-post_71.html). Заміна нинішньої бюрократичної системи державного правління на демократичну систему державного правління – це шлях до свободи від бюрократичної деспотії, заможності та впевненості у завтрашньому дні переважної більшості громадян України. Крім того, це також шлях, яким позбуваються негативних суспільних явищ: корупції, казнокрадства, зловживання владою, хабарництва, ... (http://sociologiyau.blogspot.com/2017/01/blog-post_390.html), оскільки бюрократична система державного правління є одним з джерел негативних суспільних явищ, чим, зокрема, і пояснюється більш високий ступінь корумпованості українського суспільства в порівнянні із суспільствами розвинутих країн. Тут доречно поставити запитання, – "А які шляхи ведуть Україну до миру?", – оскільки реформи в країні, яка воює не є доречними.

В цивілізованих країнах (але не в "русском мире") відомо, що війна – це явище, "противное человеческому разуму и всей человеческой природе". Але як інакше припинити бандитизм місцевих і зовнішніх (РФ) бандитів в нашому домі? Звичайно, бандитизм місцевих швидко припинився би, якщо б путлер відкликав і не постачав нових офіцерів ГРУ і ФСБ РФ, припинив постачання зброї, військ і найманців РФ. Але тоді забаганки путлера, зокрема, і висловлене прес-секретарем президента РФ (http://nbnews.com.ua/ru/news/136965/) бажання путлера мати 100 % гарантії того, що Україна не вступить в НАТО, залишаться незадоволеними. Ці забаганки можна було б задовольнити майже повністю, уклавши договір між Україною, НАТО та РФ: про звільнення Криму і сходу України від військ, поліцаїв та адміністрації РФ; про позаблоковий статус України; про  обов'язковість її захисту (аж до військового) кожним з учасників договору в разі будь-чиїх намагань порушити недоторканість і цілісність України. Боротьба за укладення такого договору може і повинна стати предметом головних зусиль президента, ВР, уряду і прогресивної громадськості України і світу. Хоча крім зазначеного існує ще кілька варіантів на тему гарантій не вступу України в НАТО. Наприклад, Україна може набути членство в НАТО тільки одночасно з РФ, за умови зобов'язання України і РФ в найкоротший термін виконати всі вимоги до країн, які вступають у НАТО. Але керівництво РФ і досі ще перебуває в стані відмови виконати зазначені вимоги, хоча їх виконання є корисним переважній більшості громадян РФ.

Реальною альтернативою шляху укладення такого договору може бути силовий шлях, але не фронтального наступу військ України, а (на виконання Мінських домовленостей) примус бандитів до миру через оголошення їм і виконання ультиматуму: "У разі пострілів бандитів у бік військ України, останні будуть відкривати у відповідь вогонь не на враження, а на знищення бандитів і будуть займати звільнені від бандитів території". Це буде гібридна відповідь

10

України на міжнародний бандитизм РФ.

Такими, в загальних рисах, є реальні шляхи України до миру. На жаль, не по одному з них Україна не рухається і цим створює умови для перетворення війни з бандитами в повномасштабну війну з РФ та надає можливість ворогам України розпатякувати про політичну волю керівництва держави.

При цьому ще й не відбувається і рух шляхом від нинішнього стану стагнації до сталого позитивного росту. Об'єктивно необхідні для здійснення зазначеного руху реформи (http://sociologiyau.blogspot.com/2017/01/blog-post_34.html) навіть ще не визначені можновладцями, а всі їх реформаторські потуги говорять лише про те, що вони не мають щонайменшого уявлення про те, які суспільні зміни є реформами, як визначаються об'єктивні необхідність проведення та зміст реформ (http://sociologiyau.blogspot.com/2017/01/blog-post_736.html). Тому, негативні суспільні явища (корупція, казнокрадство, хабарництво, зловживання владою, ...) процвітають, бо боротьба з ними підміняється боротьбою з особами, які щомиті відтворюються умовами, які породили самі ці явища. А наявність цих явищ в Україні робить її інвестиційно непривабливою навіть для вітчизняного капіталу, і його вивозять з країни в офшори. Відсутнє розуміння того, що створенням нових бюрократичних годівниць (об'єктивно непотрібних державних органів) боротьба з негативними суспільними явищами не ведеться (http://sociologiyau.blogspot.com/2017/01/blog-post_540.html). Продовжується, незважаючи на зменшення обсягу робіт, зростання чисельності бюрократів. Так з 1992 по 2015 рік кількість чиновників в Україні зросла з 60 до 360 тисяч, що також збільшило неефективне витрачання і без того худого бюджету. Уряд замість ефективного управління наявними державними підприємствами і будівництва нових виробничих потужностей без всякої міри розпродає державну власність: в Україні сьогодні частка державної власності 16,2%, а, наприклад, в Фінляндії і Франції — 52%, в Італії -51%, в Німеччині — 48%, а в Швеції, яка може бути зразком розвиненої соціальної держави, – 62%. У тіні обертаються кошти обсягом в один річний бюджет України. ... Але всі ці негативні характеристики стану країни ростуть з одного кореня: з існування бюрократичної системи державного правління імені Сталіна, про необхідність і шляхи заміни якої тут вже було сказано.

Таким чином, в найближчому майбутньому Україна буде йти одним з двох шляхів:

1-ий. Шлях подальшого тупцювання на місці в питаннях миру і реформ. Внаслідок цього тупцювання Україна буде занурюватися в морок безвиході і животіння на задвірках цивілізації в якості національної окраїни РФ = Російської Імперії;

2-ой. Шлях боротьби за встановлення в Україні передової, насправді прогресивної демократії. Визначальною частиною цього шляху є боротьба за надання чинності раніше переліченим тут законам. Цей шлях може і повинен завершитися введенням в дію всіх перелічених тут раніше законів, включаючи законопроект «Конституція України».

Якщо рух України буде здійснюватися першим із зазначених шляхів, тобто в питаннях миру і реформ  в  Україні  рух  буде  відсутній,  то  велика

11

частина політичних сил України може продовжити не більш ніж бути присутніми в політиці, а визначати і проводити її буде, як і раніше, олігархія. Народ при цьому, в разі мовчазної згоди, буде голодувати, хворіти і вимирати.

Інша справа – другий шлях. Для того щоб рух по цьому шляху почався, політичним партіям України необхідно виявити на ділі достатній ступінь зрілості та відповідальності. Державна перереєстрація політичних партій, може стати дієвим прискорювачем зростання їх ступеню зрілості і відповідальності. Аби це сталося, необхідною умовою перереєстрації партії повинна стати наявність у неї ідеологічної партійної програми, відмінної від програм інших партій. Партії з однаковою програмою можуть до перереєстрації об'єднуватися в одну, статут якої припускає існування фракцій. Нові партії реєструвати лише за наявності партійної програми, яка ідеологічно відмінна від програм вже зареєстрованих партій.

Очевидно, що після такої перереєстрації в Україні знайдеться хоча б одна політична партія, здатна поставити в центр власної діяльності боротьбу за встановлення в Україні передової, насправді прогресивної демократії. Пропагандистські зусилля цієї партії слід зосередити на роз'ясненні громадянам країни того, що для суттєвого поліпшення життя переважної більшості громадян України необхідно встановити в ній передову, насправді прогресивну демократію, здійснивши народно-демократичну революцію, демократизацію державного правління: передачу народу частини владних повноважень депутатів и чиновників. Агітація цієї партії повинна кликати громадян на боротьбу за введення в дію перелічених тут раніше законів, а організаторська діяльність повинна бути сконцентрована на організації цієї боротьби. Все це добре відомо, але, на жаль, не освоєно політичними партіями України, ще не стало прийомами їх повсякденної діяльності.

На жаль, незрілість політичних партій України робить реально можливим для неї лише перший шлях. Однак, тенденції розвитку політичних партій України дозволяють з обережним оптимізмом припустити, що в найближчому майбутньому (можливо до чергових парламентських виборів), принаймні, їх впливова частина досягне необхідного рівня зрілості, і Україна зможе, змінивши тупцювання на місці, на жвавий рух до встановлення передовий насправді прогресивної демократії, прийти до свободи від бюрократичної деспотії, заможності і впевненості у завтрашньому дні переважної більшості її громадян.

Такими є в загальних рисах найближчі перспективи України.

Друкований екземпляр подаровано президенту України П. О. Порошенко.