ЧИ ДОВГО ЩЕ ОЧІКУВАТИ ЗМІН НА КРАЩЕ? (Життя стане кращим, жити стане веселіше лише після того, коли соціологи, політологи, а за ними й політики візьмуть на озброєння науковий аналіз суспільства та його здобутки!)

Оскільки Україна вже майже двадцять років перебуває в стані стагнації, тобто не просувається в будь-якому напрямку, а тупцяється на місці, то не має нестачі в публікаціях спроб аналізу цього стану, його вигаданих причин та пропозицій заходів, спрямованих на подолання такої непристойно довгої стагнації. На жаль, всі ті публікації страждають одним і тим же недоліком: вони послідовно не витримані відносно вимог наукової соціології, науки про об’єктивні закони розвитку суспільства. Для прикладу візьмемо статтю Ю. Романенко  «Сговор Германии и России: Украина на краю политически неизбежного» 

(http://hvylya.net/analytics/politics/sgovor-germanii-i-rossii-ukraina-na-krayu-politicheski-neizbezhnogo.html).

Розбираючи сьогоднішню геополітичну ситуацію навколо подій на сході України Ю. Романенко констатує: «Нормализировать ситуацию для нас — это вернуть Крым и «уйти Россию» из Донбасса, а также получить базу (институциональную, экономическую) для выхода из логики выживания в логику развития. Это будет возможно в том случае, если мы получим устойчивые государственные институты, опирающиеся на широкие социальные группы». В цій пересиченій сенсами цитаті далеко не все так очевидно. Оскільки автор не дає власного пояснення, то з його словами – «Нормализировать ситуацию для нас — это … получить базу (институциональную, экономическую) для выхода из логики выживания в логику развития» – я можу погодитись лише за умови мого пояснення цих слів. В протилежному випадку необхідно питати у автора: «Від кого ми маємо отримати зазначену ним базу? Що собою являє та база? Як саме та база дозволить нормалізувати ситуацію»?

Далі Ю. Романенко визначивши, що в отриманні зазначеної ним бази ЄС нам не помічник, а США зможе стати потужним помічником лише з часом і то, якщо ми самі будемо потужно опиратися негараздам, робить невідомо з чого висновок: «Это означает, что нам нужны новые государственные институты возглавляемые жесткими, циничными, прагматичными политиками, способными обеспечить мобилизацию ресурсов страны на ДОЛГУЮ борьбу».  Мимоволі виникають питання: «Боротьбу з ким або з чим і за що»? Можливо за отримання зазначеної ним бази?

Але не визначивши змісту самої боротьби Ю. Романенко переходить до аналізу її перспектив: «Наши перспективы в этой борьбе заключаются, прежде всего, в нашей способности найти внутренние резервы, которые расширят устойчивость государства. Эти резервы огромны и они лежат в плоскости искоренения коррупционной ренты. А искоренение коррупционной ренты напрямую связано со способностью социума кардинально пересмотреть свои взгляды на жизнь, избавиться от старых ценностей и взять новые, которые позволят нам выжить». Як бачимо, таку дрібничку, як шляхи і засоби подолання корупційної ренти, а простіше кажучи – корупції, автор дозволяє додумати нам самостійно.

З усіх цих зроблених Ю. Романенком невизначеностей і недомовок, він невідомим науці чином робить неймовірної потужності висновок, – «Таким образом, успех нашей борьбы зависит не от США, не от Германии, не от нефти и газа, не от экономики – все это вторично. Ценности первичины», – з якого ми нарешті дізнаємося, як саме «искоренение коррупционной ренты напрямую связано со способностью социума кардинально пересмотреть свои взгляды на жизнь». От мені цікаво, автору відомий хоч один випадок з життя будь-якого суспільства, який демонструє наявність такого зв’язку між матеріальним і духовним світом життя суспільства?

Очевидно, що після такого геніального висновку стаття Ю.Романенко втрачає будь-який сенс. Хоча, як політолог, він на протязі цієї його статті декілька раз був за крок до справжнього відкриття. Наприклад він написав: «Нормализировать ситуацию для нас — это … будет возможно в том случае, если мы получим устойчивые государственные институты, опирающиеся на широкие социальные группы». Виходячи з більш широких, ніж політологічні знання, зі знань соціологічних, мені вдалося виявити кореневу перепону розвиткові України, із-за якої в Україні буйним квітом квітне олігархія – поєднання бізнесу і влади, корупція, казнокрадство, панування над народом тих, хто повинен йому слугувати, … Цією перепоною є невирішеність протиріччя між капіталістичною економікою і успадкованою від СРСР бюрократичною системою державного правління імені Сталіна (http://blogs.korrespondent.net/blog/users/3254809-perestroika). Відомо, що перепона ця долається шляхом демократизації всіх сфер життя суспільства, тобто передачею народу частини владних повноважень депутатів і чиновників. Але й отримати «устойчивые государственные институты, опирающиеся на широкие социальные группы» можливо теж шляхом демократизації суспільства. А остання досягається шляхом запровадження:

- закону про референдуми;

- виборчого закону, в якому уособлена гібридна виборча система;

- закону про відклик депутата у будь-який час його виборцями;

- закону про обрання кожні п’ять років всіх суддів;

- закону про відклик судді у будь-який час його виборцями;

- закону, яким скасовуються всі посадові пільги і привілеї та забороняється їх введення в майбутньому;

- закону, який визначає для всіх податків наступний порядок. Податки збираються за місцем створення виробу чи надання послуги, але збирач може скористатися зібраними коштами лише після перерахування коштів до податкового органу більш наближеного до центральної податкової служби країни в обсязі Х % від зібраної суми, де Х - число встановлене законом;

...
І досягти цього можливо без зовнішньої допомоги будь-кого. А як саме? Те політологи здатні розповісти не гірше за мене.

Вперше опубліковано: 25 серпня 2014, http://blogs.korrespondent.net/blog/politics/3409969/